Є в мене один знайомий – житель Стародубщини, а конкретніше м. Унеч Брянської області. Не так давно довелося йому бути проїздом в смт. Юдінове Погарського району. Буквально на ходу познайомився з місцевим краєзнавчим музеєм і його директором Леонідом Грішиним. Від Грішина він отримав у подарунок невелику книжечку його розповідей "Не гавкай!" з циклу "Сільський гумор". Книжка ця існує всього в 200 екземплярах. Мені захотілося дати можливість і іншим ознайомитися з нею. Думаю, автор книги не буде мати до мене претензій.
"Хочете вірте, хочете ні." Коли я вперше розповів своїм друзям цю історію, вони мені не повірили.
- Не заливай. Це анекдот.
І як я не доводив, що це бувальщина, переконати друзів не зміг.
Ось і ви, хочете вірте, хочете ні, але анекдотів я не розповідаю зовсім.
На одній з дружніх п’янок, яка проходила ще до антиалкагольного указу, в мальовничому куточку, на березі Судості, Іван Іванович (так умовно назвемо героя) перебрав. Хоч і особа він відома, хоч і чиновник районного масштабу, а не убереглася людина. Втратив над собою контроль. Проте на ногах хоч не упевнено, але тримався.
І пішов він на цих ногах, що сумніваються, до кущів, як ми зрозуміли, по малій потребі. Зупинився, погойдуючись, як билинка на вітру, почав неслухняними пальцями ширінку шукати. Довго шукав, старанно, але марно. І тут злим гумором пожартував Іван Никитич. Він підкрався до Івана Івановичу ззаду, і сунув йому в руку огірок. Зрадів Іван Іванович, схопив огірок обома руками, направив його тупим кінцем у бік куща, піднатужився, и... Всі ми побачили, як обидві його штанини спочатку зволожилися, потім покрилися крупними краплями, і, нарешті, стали мокрими.
Іван Іванович полегшено видихнув, звичним рухом труснув огірком раз, інший... Той вислизнув з рук і впав в траву. Іван Іванович звалився на коліна, встав на карачки і почав шукати. Шукав довго, настирливий, раз у раз натикався на огірок злобно відкидав його убік і шукав знову, незв'язно бурмотить, як молитву:
- Оторв-ва-ал, отор-ва-ал... Як це я?... Як мені тепер?... Де... де ж він?...
Сльози в два струмки струмували по запалих щоках Івана Івановича. Ми намагалися умовити і заспокоїти його.
- Йдіть... шукайте. Відірвав, отор-ва-ал... Що я дружині скажу? Втратив... Шукайте все!...
Ми всі лаяли Івана Никитича за його невдалий жарт. Але він проявив винахідливість: стягнув штани з Івана Івановича, відтягнув гумку його трусів і швидко переконав нещасного, що пропажа на місці.
Повертаючись з пікніка, ми везли Івана Івановича на задньому сидінні. Сидів він тихо і покірливо, затиснувши обома руками ледь не втрачену коштовність. |
